Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради
Сонячна посмішка малого Артемка не залишала байдужим нікого з родичів, друзів та знайомих сім’ї Абрамовичів. Змалечку хлопчика цікавили переважно чоловічі справи – він завзято вчився володіти інструментами, що були вдома, розібрався, як влаштовано велосипед, швидко навчився їздити на ньому і годинами залюбки ганяв подвір’ям та вулицями. Артем ріс надзвичайно позитивним і активним: із задоволенням навчався у школі, мав багато друзів, встигав займатися бальними танцями, захоплювався спортом, цікавився різноманітною технікою. За що б не брався Артем, чим би не займався, в ньому відчувалася чоловіча цілеспрямованість та наполегливість. Напевне, тому і пов’язав свою долю із чоловічою професією – Батьківщину захищати.
Після школи (навчався в екологічному ліцеї та ЗОШ № 14 ), Артем вступив на факультет бойового застосування військ до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у місті Львові. Навчався за спеціалізацією «Танкіст». Життєрадісний привітний юнак був одним із перших на курсі. Після закінчення вищого навчального закладу за розподіленням був направлений у 30-ту окрему механізовану бригаду до м. Новограда-Волинського Житомирської обл., де його призначили командиром танкового взводу. У спогадах про Артема рідні, близькі та товариші по службі відзначали, що він завжди стояв на позиції відстоювання правди та справедливості у будь-якому питанні і, в свою чергу, був готовий спокійно вибачитися, якщо розумів, що не правий.
Під час військової служби за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків та високі досягнення у повсякденній службовій діяльності неодноразово нагороджувався численними грамотами. Достроково отримав звання старшого лейтенанта.
З початку військової агресії на сході країни частини бригади, де служив Артем, дислокувалися на півдні України біля м. Бердянська, охороняючи цей напрямок від можливого вторгнення диверсійних загонів зі сторони Криму.
«Наше завдання – прикриття цієї дороги. Ми завжди будемо готові їх зустріти, прийняти бій, відбити атаку, не пустити ворога до міста», – ці слова старшого лейтенанта Артема Абрамовича свідчили про рішучу налаштованість захищати кордони Батьківщини до останнього. Пізніше частини бригади Артема було перекинуто в район Савур-могили з метою визволення військ, які там опинилися в оточенні.
12 серпня 2014 року відбувся останній танковий бій екіпажу старшого лейтенанта Артема Абрамовича. Неподалік російського кордону біля смт. Нікіфорове в Донецькій області так і стоять два понівечені танки, що зіткнулися лоб у лоб: український Т-64 та російський Т-72. Переказують, що і донині мешканці приносять туди квіти. До 3 жовтня 2014 р. екіпаж танка вважався безвісти зниклим.
Артем Володимирович Абрамович посмертно отримав звання капітана, на даний час наймолодшого в українській армії. Людина непересічної краси, щирості і мужності. Нам у спадок залишив свою віру в Україну, а ще свою Сонячну Посмішку.
Нагороди: відзнака «Народний Герой України» (посмертно), орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)
