Пам’ятаємо! Не забуваємо!

Вадим Йосипович Заброцький. Віталій Валентинович Рудий. 4 роки тому вони загинули заради нашого життя.

Вадим Йосипович Заброцький

Вадим – молодший син у родині. У дитинстві був актив­ною дитиною, дуже любив від­почивати у бабусі. Батьки піс­ля народження старшого сина мріяли про доньку. Як розказує мама Рома Вячеславівна, не у всіх батьків такі доньки, як її Вадим. Він дуже любив допомагати по дому, поратися на присадибній ділянці, готувати, особливо випікати: пироги та тістечка виходили в нього чудово. Хлопчик завжди підтримував та жалував батьків, намагався все допо­могти, ніколи не соромився найніжніших, найщиріших слів для мами, тата.

Вадим закінчив Житомирську загальноосвітню школу №22, потім професійно-технічний заклад, але завжди мріяв бути вій­ськовим, як старший брат-десантник. Тому обрав професію вій­ськового – закінчив Харківський інститут бронетанкових військ. Служив у Косово за контрактом.

Вадим одружився у 24 роки, у родині народилися дві пре­красні донечки – Анна та Анастасія. Дружина Юлія згадує, що Вадим був чудовим чоловіком та батьком, не було такого, чого б він не вмів зробити, вирішення усіх життєвих проблем брав на себе, намагався завжди допомогти по дому.

У зону проведення антитерористичної операції Вадим Йосипович пішов у званні капітана, був заступником начальника штабу батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високо­мобільних десантних військ Збройних сил України. Зі спогадів колег, Вадим ніколи не прагнув високих посад, завжди був від­вертим, справедливим, чесним, мав авторитет серед побратимів.

13 травня 2014 р. на околиці с. Октябрське (Слов'янський ра­йон), що за 20 км від м. Краматорська, під час руху колона десант­ників була обстріляна терористами зі заздалегідь підготовлених позицій. Унаслідок годинного бою загинуло шестеро військовос­лужбовців, серед яких був і Заброцький Вадим Йосипович.

Закінчилося земне життя Вадима – мужнього, людяного, справжнього Героя, та вічною є пам’ять про нього.

Віталій Валентинович Рудий

Так склалося, що Віталій у сім’ї був єдиним чоловіком, і вже з дитинства мама та старша сестра бачили в ньо­му чоловічу підтримку: на­магався брати на себе важку роботу по господарству, хоч і був молодшим; завжди захищав сестру; на знак любові і поваги дарував мамі квіти. І виріс Ві­талій із справжнім чоловічим характером, не любив та уни­кав конфліктів, допомагав усім, хто потребував допомоги, піклувався про рідних, ніколи нічого ні в кого не просив, був самодостатнім. Дуже любив рідний край та природу: одним з улюблених занять влітку були походи до лісу по чорниці та гриби. Мабуть, тому після закінчення 9 класу Головинської середньої школи Віталій не поїхав з рідного села і вступив на навчання до Головинського професійно-технічного учи­лища, отримав спеціальність «Машиніст-автодорожник». У 2003 році був призваний до лав української армії, потрапив у війська Міністерства внутрішніх справ. Службу проходив у спортивній роті, ще вчився на кінолога, бо змалку любив тва­рин, особливо собак.

Після армії пов’язав свою долю з міліцією, закінчив шко­лу міліції, працював у м. Києві в охороні столичного метро, далі – у Державній службі охорони банків. У житті Віталія був випадок нападу на банк і поранення.

У 2011 році в особистому житті сталася гарна подія – Ві­талій одружився. Сім’я переїхала ближче до рідного села Віта­лія і оселилася у районному центрі Черняхів. Через рік у сім’ї народився син Єгор. Дружина Леся згадує щасливі сімейні миті: як чоловік допомагав їй з маленьким сином, ніколи не розмежовував жіночу і чоловічу роботу, любив влаштовувати сімейні свята. Взагалі, Віталій був бажаним гостем на святах у родичів і багаточисленних друзів, бо всі любили його за щи­рість, доброту та щедрість, усі згадують його гостинність та приязність до людей.

Призваний до військової служби під час чергової мобілі­зації у зв’язку з подіями на сході України у березні 2014 року, Віталій, вірний присязі, без вагань став до лав захисників Вітчизни. У складі військової частини 95-ї окремої аеромо­більної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України був направлений у Донецьку область для участі в антитерористичній операції. Три місяці на передовій у проти­стоянні з ворогом, три місяці у хвилюванні, молитвах та че­канні вдома. Не дочекалися…

13 травня 2014 року на околиці с. Октябрське Слов’янського району Донецької області під час руху колона десантників, що супроводжувала розрахунки 82-мм мінометів та продо­вольство на блокпости, була обстріляна терористами із за­здалегідь підготовленої засідки. Внаслідок годинного бою за­гинуло 5 військовослужбовців, серед них сержант, командир відділення Віталій Валентинович Рудий.

Маленький Єгор з мамою нині проживають у місті Жи­томирі. Все було би добре, ось тільки чому так довго не при­ходить ТАТО?.. Зростай, хлопчику, щасливим, про це так мріяв твій ТАТУСЬ.