Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради
Василь Семенович Стус - борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка(1991), Герой України (2005, посмертно).
Василь Стус народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педагогічному інституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті. У 1959 році у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961 році викладав українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Брав участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка. У 1965 р. Василь Стус одружився з Валентиною Попелюх, у шлюбі народився син Дмитро. У 1970 році на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У цьому ж році в Брюсселі вийшла його перша книжка «Зимові дерева». У 1972 р. разом з іншими українськими поетам Василя Стуса було заарештовано й засуджено. Ув’язнення поет відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну його відправили у заслання. Після повернення Стус відмовився від радянського громадянства. У 1979 році повернувся та працював у Києві. У 1980 році знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985 році Василя Стуса відправили у карцер, де він оголосив голодування.
У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте здійснитися цим планам не судилося. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року український дисидент, поет і правозахисник Василь Стус помер в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с.Кучино Чусовского району Пермської області. При цьому єдиної версії смерті Великого поета не існує. Поховали його в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі.
У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році Василь Стус був посмертно реабілітований. 1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
«Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість – збирати, опрацьовувати, видавати... То в наш час, коли скрізь бракує розумних рук, загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися. Він справді "у смерті повернувся до життя..."», - Є. Сверстюк.
Підтвердженням цих слів українського дисидента є рядки з вірша Василя Стуса "Як добре, що смерті не боюсь я ...":
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
