Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради

Найсильніший у шашках: історія успіху Олександра Гонгальського

03.12.2021
Найсильніший у шашках: історія успіху Олександра Гонгальського

У його арсеналі – десятки кубків та медалей з різних куточків України та світу.  Маючи  вроджену важку форму ДЦП, він зумів досягти того, про що багато хто тільки мріє. У Міжнародний день людей з інвалідністю говоримо зі спортсменом, який щоденно доводить світові та собі: інвалідність не є перепоною для  досягнень.

Далі   - сам  Олександр Гонгальський:

«Шашки для мене – це життя. Завдяки їм я вийшов у світ, багато спілкуюся, знайшов друзів, подорожую. Та найголовніше – я показав всім, що  з важкою формою інвалідності  можна жити не менш цікаво та досягати. Це все завдяки шашкам…».

Як усе починалося…

Олександр навчився ходити в семирічному віці, і це було великим  щастям для хлопчика, якого 6 років лікували в Німеччині.  Сюди родина  військових з Новограда-Волинського  переїхала у пошуках реабілітаційних можливостей для лікування сина, якому було місяць від народження.

 «Мене тут навчили самостійності, застібати ґудзики, їсти… Коли мені було 5 років батько захворів на рак, і ми повернулися до Новограда, де  тато помер. Потім мама лікувала мене в санаторії “Хаджибей”»  в Одесі», - згадує Олександр.

Реабілітація дала результати: семирічний хлопчик почав ходити, але часто падав та отримував травми. Мама боялася за сина, та зупинити не могла:   надто сильним було дитяче бажання рухатися  та  пізнавати світ. Каже, у дитячому віці, він стикнувся і з жорстокістю та образою, та про це говорить неохоче.  

Інтерес до шашок з’явився у хлопчика в 11-річному віці, і цим Олександр завдячує  меншому братові Максиму. Вдома тоді навіть шашок не було, та  8-річний братик знайшов вихід: із гральних карт зробив дошку, а шашками слугували кораблики з настільної гри «Морський бій». Брат показав, як мають пересуватися «шашки» та розповів про правила гри. Ці дитячі моменти сьогоднішній чемпіон світу згадує з особливим трепетом.

                 «Я зрозумів, що повинен рухатися далі…»

«Шашки я таки дістав. Сидів з ними на лавочці  чи на бордюрі під під’їздом і просив  перехожих зіграти зі мною. Намагався всіх обіграти. Якщо ж не вигравав, то грали до тих пір, поки мій результат не був переможним», - згадує Олександр. Пізніше ця жага до перемоги дасть вражаючі результати…

13-річний хлопчик тоді зрозумів: він повинен рухатися далі. Олександр щоденно вартував біля сусіднього під’їзду, коли дізнався, що там проживає тренер з шашок «Я дуже хотів зіграти з ним. І що ж… Він обіграв  мене, хоча я думав, що граю добре, - посміхається. -  Після цьоготренерпопросив мою маму водити мене на гурток до школи.  Мама ж  постійно сумнівалася, чи потрібно це  мені. Та я її  умовив. Так Віктор Ішков став моїм першим тренером».

Жовтень 1997 року. Олександр чітко запам’ятав день, коли почав  відвідувати гурток з шашок, а через три місяці навчання він здивує всіх, коли візьме першість на шкільних змаганнях. «Добре пам’ятаю свою першу перемогу, бо тоді обіграв хлопця, який 9 років займався і мав перший розряд із  шашок. Тоді повірити у це навіть тренер не міг!». Потім  -  міські чемпіонати, обласні, всеукраїнські…

 Спортсмен світового рівня…

Про свої почуття від перемог каже так: «Коли перемагаю, стримати себе не можу через емоційність. Це було завжди: і  тоді, під час  моїх перших шкільних змагань,  і зараз, коли  виходжу на світову арену». А якось через свою емоційну радість Олександру навіть вибачатися довелося у найсильнішого суперника на всеукраїнських змаганнях у Луцьку.

У 2019 році у Туреччині Олександр  змагався  зі спортсменами, які інвалідності не мають: «Мені допомогли потрапити на цей чемпіонат Інваспорт та міська рада. Один програш тавсі нічиї. Це достойний рівень», – каже про свій результат. У цьому ж році  він вперше став чемпіоном України на змаганнях у Луцьку.

Цьогоріч на світовому чемпіонаті з шашок 64 серед людей з ураженням опорно-рухового апарату, що проходив  у Болгарії, Олександр отримав перше місце. Йому присвоїли звання «Майстер спорту України міжнародного класу (гройсмейстер України)». А нещодавно, в кінці листопада, він повернувся з  Туреччини з теж важливими перемогами. На чемпіонаті світу з шашок-100  в Анталії Олександр виборов дві срібні нагороди -  у класичних шашках, де змагалися люди з ураженням опорно-рухового апарату, та у змаганнях бліц серед усіх людей з інвалідністю, а також перше місце у командному заліку.  

Олександр показує свої останні нагороди. Каже, довелося неабияк постаратися, особливо в Туреччині «На змаганнях зі швидких шашок серед усіх людей з інвалідністю грали 14 майстрів спорту з різних країн. У Болгарії під час класичної гри теж було непросто. Боявся упустити момент, коли  була остання гра з поляком. Я ж тоді розумів, що перше місце може  бути моїм. Не помилитися – це  дуже важливо, особливо коли  залишається мало часу».

Два  призові місця на чемпіонаті світу дорівнюють нормативу на найвище спортивне звання – «Заслуженого майстра спорту».  Олександр його вже склав успішно.

«…я  не мав би вдома сім десятків книг про шашки…»

Це на перший погляд здається, що шашки – гра проста.  «Якби було все просто, я не мав би вдома  понад сім десятків книг про шашки», - стверджує   Олександр. - Кожен хід має бути продуманимШашки – це особливий світ, де є комбінація, дебюти, тактика, стратегія. А коли за дошкою два сильні гравці, гра може тривати понад 5 годин. Кожен хід треба продумати на 5 чи 10 ходів вперед.  І дуже важливо не помилитися». Аби бути найсильнішим у шашках, спортсмен постійно тренується.

Скрізь на змаганнях поруч дружина Тетяна. Вона веде запис партій, підтримує, коли Олександр нервує, хоча й сама переживає не менше.

 «…Ми до останнього не могли повірити, що  маємо оселю»

Вони познайомилися у 2012 році в таборі на Житомирщині. Спілкування  у таборі зблизило їх, потім продовжилося через Інтернет. А через два місяці після знайомства Олександр попросив Тетяну супроводжувати його на змагання до Євпаторії. Не відмовила. Там він побачив, як вона піклується про нього і розуміє. У 2013 році вони одружилися… Тетяна  каже:  вразила сила характеру та цілеспрямованість Олександра. «Він, коли щось задумає, не розмірковує довго: одразу реалізовувати починає», - говорить про свого чоловіка,  називаючи   його «найкращим другом та рідною душею».

Декілька років подружжя  проживало  у  Житомирі  в  орендованій квартирі, і ось уже п’ятий рік, як має власну оселю. За це щастя, у яке довго повірити не могли,  дякують міському голові. «Я розповів Сергію Сухомлину про свою ситуацію з житлом. Він  пішов назустріч, і ми отримали квартиру. Ми з дружиною до останнього повірити не могли, що таке можливо». 

« Все життя прагну допомагати людям…»

Олександр каже, все життя прагне допомагати людям. Тому і вибір професії був невипадковим: він вчився на соціального працівника в одному із  житомирських вишів. У Новограді-Волинському очолював благодійний фонд, який опікувався людьми з інвалідністю.  Згадує,  тут  реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю свого часу не мав  автомобіля.  «Я дуже хотів, щоб у дітей був спецавтомобіль. Виступив на ТБ і сказав: якщо жителі міста скинуться всього по 10 грн, то дітки з інвалідністю його матимуть». Три місяці Олександр,  пересуваючись кріслом колісним, збирав у місті кошти. «Я  назбирав  тоді 13 тисяч. Міська влада звернула на це увагу та допомогла  придбати авто для дітей».

Після закінчення університету він був депутатом Корольовської районної ради у Житомирі. А під час останніх виборів до Верхової Ради балотувався у народні депутати … Ціль одна – допомагати людям.

«Дякую долі за те, що живу..»

Сьогодні  38-річний  чемпіон світу добре розуміє:  його спортивні досягнення були б неможливими без віри в себе, невгамовного бажання жити та перемагати, та  ще  без людей, які в нього провірили.  

«Дякую долі за те, що живу.Для мене перемоги у спорті – це насамперед перемоги над собою, це досвід та знання», -  каже Олександр. Та найважливіше – він доводить, що люди з інвалідністю теж досягають,  а інколи навіть більше, ніж ті, хто  її не має…