Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради
Жоден із тих, кого ми звемо ліквідаторами, такої професії не здобував. Та 14 грудня для багатьох пожежників, військових, інженерів, медиків - професійний день, адже боротьбу з наслідками аварії на ЧАЕС сприйняли як свій професійний обов’язок. Цього дня вони з квітами - біля пам’ятного знаку «Чорна біль». І кожному є що згадати…
«…Готуюсь до концерту...»
62-річна Наталія Кравченко добре пам’ятає травневі дні 1986 року. Вони нічим не відрізнявся від попередніх. Було тепло та сонячно. У селищі Народичі люди займалися буденними справами. Їй – 26 років. Вона, секретар заввіділу учнівської молоді райкому комсомолу, відповідає за концерт художньої самодіяльності у Народичах. О 15:00 підходить до будинку культури. Зачинено. «Напроти - будинок райкому партії. Я бачу багато автомобілів. Перша думка – збори. Знайомі підходять і запитують: Наташа, ти чого тут? Я їм: готуюсь до концерту. Вони мені: іди додому, сталася аварія на атомній станції. І зачини вікна».
Першотравнева демонстрація. Вона – ведуча. «Пам’ятаю: читаю слова, а діти, що стояли біля пам’ятника, почали падати. Це були дітки 4- 6 класів… Демонстрація проходила біля річки, і там, очевидно, було перевищення рівня стронцію… Мені кажуть: скорочуй сценарій…».
Лише в 20-х числах травня було прийнято рішення евакуювати дітей. Тоді вивезли дітей з Київської, Чернігівської і Житомирської областей. При чому Щербицький пішов наперекір рішенню Москви: «За дітей нас з партії не виключать, тому давайте рятувати генофонд України”.
«Мене визиває перший секретар райкому партії і каже: вивозимо дітей, їдеш з дітьми району на Хмельниччину….22 травня я проводжу евакуацію дітей району…Задіяно більше ніж 20 автобусів «Ікарус». А 23 травня евакуйовую дітей з райцентру. Як сьогодні, бачу… Злякані дітки з портфеликами без матерів і батьків сідають в автобуси. Плач, крик і сльози… На Волинь їхало 33 автобуси. Я - в першому, бо була відповідальною. Моє завдання - всіх діток доставити на Волинь і перевірити, як їх влаштували у таборах. Там дітки пробудуть усе літо. Я ж - три дні: переконалася, що умови хороші, повернулася».
29 травня 1986 рік. 07:00 ранку. Телефоном повідомлення їхати в село Нове Шарне, що за п’ять кілометрів від Народичів. Рівень радіаційного забруднення високий! Треба виселяти!
Від сіл залишились лиш назви…
«Нове Шарне - колишнє село в Україні. Розташоване в Народицькому районі Житомирської області. Підпорядковувалось Христинівській сільській раді. Виселене через радіоактивне забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС…», - з Вікіпедії. З грудня 1990 року село зняли з обліку населених пунктів: таке рішення 28 грудня прийняла Житомирська обласна рада.
У 80-х роках тут проживало близько 400 осіб. Село потрапило до спису тих населених пунктів північних районів Житомирщини, де після радіаційного обстеження зафіксували високий рівень гамма-фону, а тому підлягало евакуації. Така ж доля спіткала і Омельники, Мотилі, Довгий Ліс Народицького району, а також села Овруцького району, як-от: Журба, Липські Романи та Деркачі.
28 травня 1986 року виконком Житомирської облради прийняв рішення №17 «Про тимчасове виселення населення із сіл Народицького та Овруцького районів». Евакуацію всіх жителів майна та архівних документів цих населених пунктів треба було провести 29-31 травня 1986 року. Всього - 1035 осіб (907 дорослих і 128 дітей). Так від цих сіл залишилися тільки назви…
Пані Наталія згадує, люди були у розпачі. «Селяни виносили свої документи, продукти харчування на перший випадок та необхідні речі, а свійських тварин забирати не дозволяли через радіаційну шерсть. Дехто з людей похилого віку їхати відмовлявся. Пізніше таких виселять у примусовому порядку», - каже жінка.
І все ж була надія, що небезпека мине і кожний повернеться до рідного дому…
«У переддень виселення села проводився концерт»
Не повернулися…Тоді військовими підрозділами проводилася дезактивація населених пунктів, коли люди в прямому сенсі мили будинки, обробляли дах і стіни спеціальним мильним розчином. А ще - зрізали верхній шар радіоактивного ґрунту, який потім грузили на машини і вивозили до спеціальних могильників. Пані Наталія каже: у с. Радча тоді дислокувалося три військові частини. Та попри складну і трудомістку роботу з обеззараження території, села стали зоною відчуження.
Наталія Кравченко має єдине чорно-біле фото тих часів: «Ось я, а ось це – учасниця концерту, яка дуже гарно співала, це - військовий, що займався організацією концерту… У переддень виселення села зазвичай проводився концерт, щоб хоч якось розважити місцевих. Концерт проводився о 23:00, коли селяни вже худобу попорали. Сходилося все село. Сценарій був сформований таким чином, щоб всі ще раз згадали історію села. Я була ведучою…», - розповідає пані Наталія.
Показує посвідчення ліквідатора 2-ої категорії та довідку, де написано: «Видана Народицькою державною адміністрацією Кравченко Наталії Олександрівні, вчительці Народицької середньої школи (ред. - з 1988 року працювала у школі) в тім, що вона, працюючи секретарем райкому комсомолу, з 1984 року по 1988 рік згідно з розпорядженням першого секретаря Денисенко дійсно 29 та 30 травня 1986 року брала участь в евакуації населення з с. Нове Шарно».
Жінка каже, коли їде в Народичі провідати могили батьків, проїжджає крізь покинуті села, де вже давно господарює дика природа.
«Люди виселилися - заселилася природа….Зараз з роками серце більше щемить, ніж тоді, у молодості…», - зволожуються очі жінки.
