Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради
Анатолій Левкович - один із тих, кого назвали ліквідаторами, він був серед перших, хто організовував інженерні роботи в зоні аварії на ЧАЕС.
З того часу пройшло 35 років… Зникла держава, в якій сталася катастрофа… Та весь цей час Чорнобиль невідступно був поруч…
«Кінцевого пункту призначення ніхто не знав...»
У 1986-му йому було 36. Він був начальником інженерної служби 30-ї танкової дивізії у Новограді-Волинському. Згадує, що 4 травня о 4:00 год ночі всіх підняв сигнал тривоги. В армійському штабі йому наказали допомагати в розгортанні інженерного полку на базі батальйону. Сигнал навчальної тривоги не здивував нікого: вони проводилися регулярно. Полк розгорнули швидко, обладнали містечко на 40 наметів. Робота кипіла, до інженерного полку надходила господарська техніка: автомобілі, крани, екскаватори, грейдери, бульдозери. Близько о 14:00 год. надійшла інша команда - все зібрати. Всю гусеничну техніку завантажили на залізничні платформи... Кінцевого пункту призначення спочатку не знали, потім зі штабу повідомили про передислокацію у с. Вільче (Поліський р-н, Київської обл., 35 км від ЧАЕС, виселене внаслідок аварії, - ред.), де знаходилася станція для розвантаження військової та гусеничної техніки. Тут організували життя, розгорнули табір на 1,5 тис. людей та 40 одиниць техніки. Через два тижні встановили: територія радіоактивно заражена. Тому полк перевели в Димарку, де провели вже «правильну» радіаційну розвідку.
«Нам дали окрему відчужену територію, місце з лісопосадкою. Тут і була дислокація», - розповідає Анатолій Левкович, показуючи фото тих днів, - Кожного ранку о 5:00 годині бійці виїжджали на станцію на виконання різних завдань. У селі Лелів за 9 км від АЕС розбили парк «брудної техніки», яка працювала в зоні».
«Якщо доза допустима, машина їде, якщо ні - забирають на «могильник»
«Спеціальні хімічні підрозділи мили машини та робили заміри. Ти виходиш. Міряють. Якщо доза допустима, машина їде, якщо ні - забирають на «могильник». У мене була перепустка «Всюди», з якою я мав право виїхати на станцію та привезти туди людей. Їх дві на полк видали – начальнику штабу і мені, командиру. Я її до цих пір зберігаю», - показує.
На «могильниках» тоді було поховано тисячі одиниць техніки, що працювала в зоні АЕС Виривався великий котлован, куди все скидалося, а коли накопичувалося достатньо, закопували чи заливали бетоном.
Як діяти і які саме заходи треба вживати, на державному рівні тоді чітко не розуміли. Не знали навіть, як використовувати наявні сили та засоби хімічних військ у ліквідації наслідків катастрофи. Адже в училищах офіцерів-хіміків на той час вчили дій, що мали б захищати техніку та особовий склад від ураження ядерною зброєю, а про аварію на атомних реакторах говорили мало.
«Ще у вересні я отримав максимальну дозу опромінення...»
Співрозмовник згадує, для проведення радіаційного контролю використовували дозиметри ДП-5. Такі прилади видали кожному в кишеню, при цьому ніхто не перевірив, чи вони працюють. Як виявилось пізніше, за допомогою спеціального електронного пристрою треба запустити роботу дозиметрів, чого зроблено не було, і близько двох місяців ніхто не знав, які дози отримав. Та й дані ці були засекреченими: на той час діяла політика нерозголошеності інформації із зони ліквідації ЧАЕС.
На сьогодні вже всім відомо, що навіть у довідках про опромінення, які видавалися ліквідаторам, цей рівень занижували навмисно. Таку довідку має й Анатолій Іванович. «Ще у вересні я отримав максимальну дозу опромінення - 25,01 рентген, пізніше ще один рентген додався, В цілому ж - 26,6 рентгена», - показує пожовклий папірець.
Ніхто тоді не думав про власне здоров’я та дози опромінення, бійці виконували завдання, не усвідомлюючи героїзм своїх вчинків.
«Мили приміщення,зрізали верхній шар ґрунту і вивозили на могильники…»
Полк Анатолія Івановича складався з 4-х батальйонів, які виконували різні завдання: проводили дезактивацію території, працювали на розвантаженні та завантаженні будівельних матеріалів, на розширенні об’їзних та під’їзних та до ЧАЕС шляхів. А через день виїжджали на станцію. Робота на даху реактора обмежувалась п’ятьма хвилинами, адже тут було вкрай небезпечно.
Люди, яких евакуювали, через 25 днів мали повернутися у свої домівки. Тому проводилась дезактивація навколишніх сіл. «Спочатку вимірювали рівні радіоактивного забруднення місцевості, потім проводили дезактивацію... Після евакуації зрідка можна було побачити, що бігає курка, навіть собак відстріляли. Кожний будинок був опечатаний, мийними машинами мили приміщення, обробляли спеціальним мильним розчином. Якщо ж дах був із соломи – перекривали шифером (солома, сіно, гриби, овочі та фрукти були найбільш радіоактивно зараженими). На ділянках місцевості зрізали верхній шар ґрунту і вивозили його на «могильники». Як результат - у протоколі мало бути зазначено: рівень радіації впав».
«Радіаційний рівень змінювався кожну годину…»
На території ферми, згадує очевидець, слід було зняти 20 см землі, зробити нову огорожу, територію вимити та засипати новою землею. Через три дні з метою перевірки приїхала комісія дозиметристів та встановила, що рівень радіації ще вищий.
«Мене викликають. Партійний білет покладете! Звільнимо! І тільки потім до людей прийшло усвідомлення, що рівень радіаційний змінювався кожну годину. Під час виверження людей відводили, дивилися: якщо білий дим зупинявся, повертали назад на виконання…»
Викиди аварії на ЧАЕС – тривалі. За цей час міг змінюватися напрямок вітру, тому не можливо було спрогнозувати та розрахувати розмір та межі зони ураження. Близько 10 днів тривали основні викиди, ще довшими були викиди меншої активності. Крім того, радіоактивні речовини поширювалися у вигляді аерозолів, які розповсюджувались на великі відстані та поступово осідали на поверхню землі.
Забрудненню піддалося понад 200 тис км², близько 70 % – території Білорусі, Росії і України.
«Пожежники першими прийняли удар на себе»
Пожежники першими увійшли в атомне полум’я та отримали величезні дози опромінення: спочатку погасили пожежу, потім здійснювалася відкачка води з-під пошкодженого реактора 4-го енергоблоку.
«Вони першими прийняли удар на себе. Залили водою, а потім зрозуміли: така температура і вода… Треба воду відкачувати, всі пожежники почали відкачувати радіоактивну воду з відстійника для охолодження реактора, зливали тонни води, якою загасили пожежу. Всі тоді боялися, щоб не вибухнув інший реактор. Шахтарі-ліквідатори підкопували реактор і закачували туди рідкий азот. А з вертольотів скидали землю, свинець... Температура впала».
Зменшувати ж об’єми викидів радіації вирішили вручну силами військових. «Треба було зчищати все з даху та стін енергоблоку…А паралельно велося будівництво укриття - саркофагу. Тоді в Лілові з’явився проммайданчик, куди йшли будматеріали, цемент, щебінь та ін. Зварники варили арматуру. Бетоновози доставляли на станцію бетон…Почали споруджувати стіну, будувати саркофаг», - розповідає Анатолій Іванович.
«Фахівці з Японії своїми приладами взяли аналізи ґрунтів та виявили багато цезію та стронцію…»
На станції продовжували працювати три енергоблоки. Тому для працівників розпочалося будівництво вахтового містечка в Страхоліссі (інша назва Зелений Мис). Батальйон полку Анатолія Левковича теж там працював.
«Зрізали дерева, робили земляний насип та в терміновому порядку будували дорогу, розширювали міст через річку Уж. Збудували вахтове містечко на 25 тис. населення. У вересні 1986 року на Зелений Мис приїхали фахівці з Японії, взяли своїми приладами аналізи ґрунтів, виявили, що тут багато цезію та стронцію. Там ще була територія, де вирощували хміль. То на цих ділянках земля була чистою. Чому? Радіація ж розповсюджувалася за вітром, а хміль росте на підвищенні. Ми ще тоді думали, що хміль має властивість нейтралізовувати радіацію», - посміхається, продовжуючи розповідь.
У вересні зрозуміли, що вахтове містечко у Страхоліссі надалі буде не придатне. А для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС та членів їхніх сімей вирішили спорудити місто у Славутичі.
«В горлі дерло, текло з носа, відчувався присмак металу…»
За завданням вищого керівництва саркофаг звели до чергової річниці Жовтневої революції. Анатолій Левкович разом з особовим складом полку дочекався підняття прапора над ним, а в грудні він залишив зону ЧАЕС.
У зоні був 5 місяців та 20 днів, хоча з 30-кілометрової ураженої території відправляли тих, хто пробув там 3,5 місяці, або ж отримав максимально допустиму дозу опромінення - 25 рентгенів. Згадує про реакцію людського організму на опромінення: «в горлі дерло», «текло з носа», «відчувався присмак металу», і моторошно робиться від самої думки: люди були беззахисними проти «невидимого ворога», який пронизував потоками іонізуючого випромінювання.
« Мене повинні були змінити ще у вересні, бо максимально допустиму дозу я вже тоді отримав. Та командуючий сказав: полк переселиш у Димарку, тільки тоді тебе замінимо», - ділиться спогадами полковник у відставці Анатолій Левкович.
«…Отримав 26,6 рентгена...»
Сторінку за сторінкою гортаючи події тих часів, каже: ні про що в своєму житті не жалкує. Завжди чесно працював, вимогливий до себе. Такими й двох дітей виховав, а ще – пишається своїми шістьма онуками.
Одне болить: чи мала сенс тоді дезактивація забруднених сіл? Всі ж вони стали зоною відчуження. А молодих хлопців кидали в пекло радіації… Звісно, люди, які залишили свої домівки, вірили й мали надію повернутися в свої оселі. Та ціна такої надії - надвисока…
На згадку про Чорнобиль зберігає альбом зі світлинами, дозиметр, перепустку «Всюди» на право в’їзду в закриту зону, купу подяк, грамот та… довідку, де написано: отримав 26,6 рентгена...
Для когось він – батько й дідусь, для когось – друг та товариш, для когось – полковник у відставці чи просто пенсіонер, а ще – голова міської ГО «Союз Чорнобиль України», та для всіх нас – герой, який, навіть отримавши максимально допустиму дозу при ліквідації, не полишив зону і продовжував боротися проти «невидимого ворога», аби убезпечити людство від радіаційного лиха.
