Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
(Оксана Максимишин-Корабель)
Дульчик Віталій Георгійович народився 30 квітня 1986 року у місті м. Нойштреліц, Німеччина. Хоча наш Герой народився у Німеччині, але батьки є корінними житомирянами. Віталій з дитинства знав, ким хоче стати, оскільки виріс у сім’ї військового і батьки завжди виховували сина справжнім чоловіком. У Німеччині родина прожила недовго, спочатку переїхали до Туркменії і вже у 1990р. повернулася до Житомира.
Навчатися Віталій пішов до Житомирської загальноосвітньої школи №33, а після переїзду сім’ї до м. Бердичева продовжив навчання в Бердичівській загальноосвітній школі №4. Ріс хлопець талановитим та здібним юнаком, у школі був відмінником. Як згадує мама Героя Наталія Валентинівна, в місті не проводилася жодна навчальна олімпіада без участі Віталія. Хлопець був дуже активним, брав участь у всіх заходах, які проводилися у школі, мав здатність згуртовувати навколо себе інших.
Закінчивши на «відмінно» школу, Віталій вступив до Одеського інституту сухопутних військ за фахом «Десантура», де серед курсантів та викладачів мав неабиякий авторитет. Беручи участь у тактичних навчаннях разом із американськими та німецькими вояками, показав себе чудовим стратегом і тактиком, за що неодноразово отримував грамоти та похвальні листи.
Після закінчення інституту лейтенанта Віталія Дульчика було направлено на службу до м. Львова у 80 аеромобільну бригаду. Під час служби Віталій отримав розряд зі стрільби, активно займався гирьовим спортом та став інструктором з парашутного спорту і дослужився до звання старшого лейтенанта, але у зв’язку із життєвими труднощами змушений був звільнитися, хоча керівництво не хотіло відпускати високопрофесійного військового, і тому за його проханням дозвіл на звільнення надавав Міністр оборони України.
Після звільнення він повернувся до батьків, працював на різних посадах, і все йому вдавалося, оскільки мав не тільки світлу голову, а й золоті руки. Крім військової справи, Віталій ще захоплювався комп’ютерними технологіями. Мав і досить незвичне хобі – хіромантія та нумерологія, його завжди приваблювала містична роль числа у долі людини.
У березні 2014 року, коли над Україною нависла загроза війни, Віталій добровольцем пішов захищати свою країну. Для проходження військової служби його було направлено до 95 окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України (2 батальйон, 4 рота – рота «Мєдведєй»). Спочатку йому запропонували посаду заступника начальника штабу батальйону, але він відмовився від штабної роботи і тому став командиром взводу. Побратими згадують: «Коли поруч був Віталій, ми знали, що в безпеці, ми довіряли йому на 100 відсотків, бо такого стратега та командира варто пошукати».
Героїчно загинув Віталій Георгійович Дульчик 13 травня 2014 року в с. Октябрське Слов'янського району Донецької області в результаті обстрілу терористами колони десантників, яка супроводжувала розрахунки 82-мм мінометів та продовольство на блокпости.
«Дульчик йшов на головній машині, на командирському місці. Його просто або снайпер або автоматник зняв перед тим, як відбувся перший вибух. У нього були задатки командира, у нього б вийшла кар’єра, якби він вижив», - каже військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади Роман.
«Віталій Дульчик їхав у першому БТРі праворуч. Весь шквал вогню був по першій машині. У хлопців, які сиділи праворуч, практично не було шансів. Бронежилети не були пробиті, усі кулі були з деформацією, йшли рикошетом від кута броні БТРа і залітали під бронежилет», - пригадує військовослужбовець Тарас Ткалич.
За виявлений героїзм Віталію присвоєно звання капітана (посмертно) та нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Він так любив рідну землю, людей! Прагнув миру для нас і за це віддав своє життя… Пам’ятаймо Героя!
