Офіційний веб-сайт Житомирської міської ради
«Постійні обстріли... Школи вже немає, а дітям треба навчатися. Спонтанно збираємо речі і кажемо: їдемо. Так потрібно. Бо вас треба влаштувати до школи», - згадує пані Надія Гончарук день 18 вересня 2022 року…
Діти, які вимушені були залишити рідні домівки, вмить стали дорослими. Ще б пак, нова школа та правила, нові однокласники та вчителі. Та ці виклики ніщо у порівнянні із жахливими словами дітей із вже дорослими очима: «Я бачив, що таке війна…».
Таких у ліцеї №17 – 53. Це зараз вони з впевненістю і посмішкою згадують про свою адаптацію у новий шкільний колектив. Тоді ж, зізнаються, побоювання таки були: як школа прийме новачків...
Прийомна родина Гончаруків – із селища Дворічна Харківської області. Місто нової оселі довго не обирали. «На Житомирщині народився наш тато. Але він уже 35 років прожив на Харківщині..»,– кажуть діти.
Пані Надія розповідає про свою родину: «Кирил та Вероніка будуть одинадцятикласниками. Микита - вже в дев'ятому. А Таїсія - наша внучка».
Каже, у дітей практично немає вільного часу: вони малюють, ліплять, займаються кулінарією, відвідують майстеркласи. Такі спільні активності допомогли їм соціалізуватися, познайомитися ближче та порозумітися з однолітками.
«Найшвидше інтегрувався Микитка: він дуже комунікабельний, Кирило – важче: він у нас найсерйозніший. Марія Вікторівна (ред. – про директорку ліцею) ще й досі чекає від нього посмішки», - ділиться пані Надія
«Та дочекалася вже, - підморгує Марія Серванчук. – У п’ятницюпосміхався».
У «серйозного» Кирила – неабиякі здібності до вивчення мов: знає англійську, почав самостійно вивчати японську. «Це він нас всіх українізував і контролює цей процес, - піджартовують члени родини про спільне сімейне рішення перейти на українську. Тепер у Кирила є хобі – він збагачує родину колоритними словами солов'їної. І серйозні наміри дали хороші результати: родина Гочаруків скрізь спілкується українською. До ідеалу, зізнаються чесно, ще рости, але ж…
Посмішки зникають і настрій змінюється, коли мова заходить про рідну Дворічну.
«У селищі не залишилося живого місця. Комунікацій немає, газу немає, після обстрілів зникає світло. Школа, лікарня, магазин – все знищено, - говорить пані Надія. - Наш будинок поки вцілів.. Але зруйнована квартира у моєї доньки: Тася (ред.- про внучку) залишилася без житла».
Нині половина Дворічанської громади Харківської області залишається під окупацією. Російські обстріли не вщухають. Деокуповану та окуповану частину громади ділить річка Оскіл.
Однак Кирило, Вероніка, Микита та Таїсія - всі як один живуть надією повернутися на рідні простори Харківщини.
«Сумую за сільським життям, городами, господарством і кроликами», - з гіркотою мовить 14-річний Микитка, одягнений у чорну футболку з тризубом, за яким ховається напис «Дворічна».
